ПАМ'ЯТКА-ІНСТРУКЦІЯ ІЗ ВИХОВНОГО життя

Ми часто з батьками міркуємо про те, у чому суть виховання. І де межа між вихованням, маніпуляцією, вседозволеністю, моти­вацією, проектуванням своїх страхів і нереалізованих очікувань на дитину. Що можуть передати батьки своїм дітям, щоб у своєму дорослому житті дитина почувала себе впевнено, захищено й могла розвивати свій потенціал? Колись мій Учитель психології М. Воронов сказав — «найважливіше, що може зробити мама (Тато) для своєї дитини — дати відчуття, що перед ним відкриті всі дороги...». А це, як мінімум, не закривати ці дороги.

У теорії психології є багато версій про те, як «правильно» карати — показувати наслідки неадекватних учинків дитині. Я той психолог, хто протестує проти тілесних покарань. Для дитини, на тіло якої посягають, світ стає небез­печним назавжди. Дитина, котра боїться, що її битимуть—стане керованою. Вона може вибра­ти життєвий сценарій «жертви» і безініціативної «бідолахи». І втратить контакт зі своєю дійсністю, силою й зі своїм потенціалом. Вона стане части­ною натовпу. Або... все одно поверне свій біль, образу, приниження світові як не в дитинстві, так у дорослому віці. І так, що вже не втримати.

Отже:

1. Свобода — це не синонім уседозволе­ності.

Ми припускаємо, що будь-який здоровий ор­ганізм постійно розвивається. А як відбувається розвиток? Якщо провести паралель між малю­ком і рачком — розвиток — це постійна зміна оболонки-панцира. Тобто, постійне розширення своїх меж. У дуже тісному панцирі рачкові буде незручно й він занедужає, у дуже вільному — теж небезпечно, та й рухатися неможливо.

2. Будь-яка дитина прагне до розширення меж.

Нам важливо відчувати (Дізнаватися в кни­гах і статтях із вікової психологи"), які ж потреби й які завдання певного віку. Який «панцир» за­раз актуальний.

Ми з вами пам'ятаємо, що будь-яке дитя роз­вивається в своїх межах. І загальні поради, на жаль, рідко спрацьовують, і те, що допомагає у вихованні дітей ваших друзів і рідних, може бути саме для вашої дитини марним.

Важливо, щоб покарання були відповідними усвідомленню й вікові дитини.

У 1,5—2 роки контролювати емоції, почут­тя, імпульси не можливо. Дитина робить щось імпульсивно або наслідуючи інших.

Дитині важливо сказати: «не можна, зупи­нись», вивести із зони напруження й перевести увагу на щось інше.

2,5—4 роки — час розвитку самосвідомості. Час, коли дитина тільки вчиться брати відпові­дальність за вчинки та їхні наслідки. Потрібно давати дитині паузу на обмірковування (поcaдити на стілець, наприклад), а потім допомогти впоратися з наслідками – попросити вибачення, зібрати биті черепки чашки тощо.

3,5—5 років — дуже важливо поважати особистість. Бити, принижувати, сварити, осо­бливо в присутності інших, не рекомендовано. Ми можемо сказати: «давай виправимо, те, що зроблено. Ми розберемося вдома (або, давай разом подумаємо, як краще поводитися в май­бутньому)».

Після 5 років дитина усвідомлює, що по­рушує правила. Важливо, щоб ці правила були прописані в домашній конституції або прогово­рені, щоб разом із дитиною на домашній раді було ухвалене рішення, які штрафи (покарання) вводяться за порушення правил.

Пам'ятаймо: карати необхідно, позбавляючи приємного, а не роблячи погане дитині будь-якого віку.

3. Будь-яка, найадаптованіша, найслухняніша дитина час від часу бешкетує.

Ви від цього не стаєте кращими або гіршими батьками. Дуже важливо розділяти вашу самооцінку й поведін­ку дитини.

4. Знаєте, чого найбільше на світі бояться діти?

—.Маминих і татових сердитих очей! Як би ви не сердилися, що б дитина не зробила — ваші очі можуть бути серйозними, але добрими. Не злими!

Древні слов'яни були майстрами суворого виховання. Виховували різками й іншими поді­бними «виховними» засобами. Але це покарання сприймалося, як справедливе. Знаєте, чому? У них був древній ритуал, перш, ніж покарати дитини, перш, ніж сказати щось строге, вони подумки клали перед дитиною своє серце. І тоді дитина будь-якого віку розуміла (точніше, відчувала), що батько робить це люблячи, а не від жорстокості.

Колись одна мудра бабуся вчила мене: «Коли в тебе буде своя дитина, перш ніж сказати їй щось, помолися й попроси Бога вкласти в твої вуста потрібні слова». Звичайно, молитва, будь-який інший метод саморегуляції допомагає нам вийти з емоційного запалу й налаштуватися на рівновагу. В умиротвореному статі взагалі легко жити й говорити. А якщо ще й уявити, що тобою керує Віра, тоді ми передамо дитині щось більше, ніж просто виховання.

5. «Правильне» покарання має допомагати дитині розвиватися, а не забирати в неї сили.

Якось друзі, які захоплюються фен-шуєм, розповідали мені про планування будинку. Акцентували увагу на тому, що куток — це місце відтоку сили. Тепер зрозуміло, чому саме в куток ми відправляємо дітей «подумати»?

6. Часто малята нас виводять із рівноваги тим, що їм потрібно повторювати декілька раз те саме.

Нам здається, що це їхня улюблена гра «дістань батька», в якій вони виграють. І ми кричимо: «Ну, чому ти ніяк не засвоїш, чому ніяк не запам'ятаєш?». Важливо пам'ятати, що за повторення, засвоєння досвіду відповідають певні ділянки мозку, які повністю розвиваються в дитини тільки до 4 років, а іноді й пізніше. До цього часу малюк не засвоює послідовності й наслідків своїх дій. Він цьому тільки вчиться. Тому будь-яке правило вимагає мінімум 30—40 повторень, поки не стане «власним здобуттям».

7, Малята в довербальний період (доти, поки не освоїться людська мова), установлюють кон­такти... за допомогою фізичного тіла.

Ви спосте­рігали, як на дитячому майданчику один карапуз підходить до іншого й... лупцює його лопаткою по голові? Або карапуз б'є маму й при цьому ве­село сміється й дивиться в очі. Для дитини — це спроба встановити контакт, так, як він зараз може. Він, наприклад, шпурляючи в когось іграшку або засипаючи сусіда по пісочниці піском — начебто привертає увагу до себе цієї нової людини, і, зви­чайно, досліджує — а яка буде реакція?! Перш, ніж жахатися, що в нас росте агресивний монстр або сусідське маля — майбутній маніяк—вдихаємо-видихаємо, згадуємо, що така поведінка — норма для малят. Але ще пам'ятаймо — дитина випробовує різні моделі поведінки й спостерігає за нашою реакцією. І вона має бути. Якщо дитина робить щось тілом, зупиняти її словами даремно. Це зовсім різні мови спілкування. Наша реакція має бути швидкою, адекватною й логічною. Ви зауважували такі епізоди: мама б'є своє дитя, при­мовляючи: «Не бийся! Не бийся, я сказала!!!»? Або маля з усієї сили б'є бабусю по обличчю, а вона у відповідь цілує йому кулачок. Малюк б'є тата, упевнений у тому, що реакція буде такою ж... а тато, чомусь зовсім не радий... Уявляєте, який дивний подвійний досвід одержує дитина?

Отже, якщо дія дитини фізична — наша від­повідь теж фізична. Бити дитину у відповідь не можна. Зупиняти — можна й потрібно. Ми ловимо ручку маляти/трохи її стискаємо (м'яко, безболіс­но, але досить міцно) дивимося спокійно в очі й говоримо: «мене (людей, дітей і т. д.) бити не мож­на»... й, звичайно, пам'ятаємо пункт 6 (див вище).

Нетаємні Таємниці

Покарання — це завжди реакція на пору­шення правила, про яке дитина знала. Покаран­ня — природний наслідок провини... Карають за вчинок відразу (не відтерміновують), вказу­ючи час, коли це закінчиться (для дитини увесь світ, все життя — тут і тепер — їй здається, що покарання протриває вічно. Важливо говорити: «Ти залишаєшся без телевізора 2 дні»).

Пам'ятаємо, що спроба порушити прави­ла— це один із способів заглянути за межі дозволеного. Прощупати — а що зміниться в світі, якщо я це зроблю... Це дуже природно.

До того часу, як дитина не сказала про себе «Я» — вона може не співвідносити покарання зі своєю особистістю.

Покарання, а не погроза — залякування. Дитині легше пережити щось і жити далі, ніж жити в напруженні, очікуючи чогось страшного.

Караючи дитину намагаймося не пригадува­ти всі колишні провини й помилки. Ви говоріть з нею тільки про те, за що караєте саме зараз. Не перераховуючи все, що зібралося в пам'яті.

Покарання дітей має бути послідовним, а не час від часу, (не можна одну провину про­пустити, а в наступний день за це ж покарати).

Провина вимагає уваги. Якщо ми робимо вигляд, що нічого не відбулося — дитина зна­йде, як себе покарати. Аутоагресією, розбитими вазами, поганими оцінками, синяками, порва­ними штанцями...

Ми караємо за провину, за почуття карати не можна. Почуття не можуть бути поганими або гарними.

Караючи дітей варто уникати образ і при­клеювання «ярликів». Конфронтуємо, розгля­даємо тільки поведінку або конкретний вчинок дитини, а не її особистість.

Карати дитину в присутності інших дітей, людей — неприпустимо. (До речі, це непри­пустимо як для того, кого карають, так і для того, хто спостерігає.) З теорії травматерапії — більшу травму одержує той, хто спостерігає за насильством.)

Якщо в родині кілька дітей. Якщо старшому здається (або не здається), що його покара­ли несправедливо й жорстко — він повер­татиме несправедливість. Кому? Тому, хто психологічно слабший (молодшому братові чи сестрі, бабусі, няньці, кішці, вазону із кві­тами...).

Не карайте так, як карали вас у дитинстві — відчуйте, у нас є тільки один досвід життя — з нашого власного дитинства.

Часто ми протягом дня носимо в собі напру­ження, а потім, дитина, як «громовідвід» відтягує його на себе. Як зможе. Найпоширенішими бать­ківськими помилками є вирішення особистих проблем за допомогою дитини. Дитині дістається те, що частенько приберігалося для партнера...

Правила фізичного покарання дитини

1. Не можна залякувати дитину фізичним покаранням.

2. Не можна фізично карати дитину, вклада­ючи туди свою злість на світ...

3. Не можна фізично карати дитину старшу трьох років, щоб не принижувати її особистість (а до трьох років карати фізично тим паче не можна).

З теорії покарань

Існує дві форми. Перша — стосується різних форм позбавлення (активності або любові): ми намагаємося позбавити діяльності, позбавити контакту, позбавити рухливості (ставимо в ку­ток, садимо на стілець).

Друга розрахована на те, що від нашого впли­ву дитина злякається: наприклад, відчуження або болю. Сюди відносяться окрики, строгі по­гляди, моральний тиск (тиск словами, шипіння, сварка, фізичне покарання).

Ми вміємо свариться, але миритися й вихо­дити зі сварок нас, на жаль, рідко учать. І ми но­симо в собі тягар емоцій, розчарування, злості, безсилля, не пускаючи себе «у майбутнє»... Але ж ми пам'ятаймо, що дитина не відчуває Часу, для неї щомиті — Вічність, і наш смуток, роздра­тування — для неї болісні. І вона вглядається в нас, намагаючись зловити наш погляд і там прочитати — любить вона мене чи ні?

Будь ласка, допоможіть своєму маляті й собі — залишатися в Контакті. Так ви зробите величезний внесок у його майбутні дорослі стосунки. При­думайте ваші сімейні секретні домашні ритуали примирення. Це допоможе «закрити двері» ми­нулого й «відкрити двері» майбутнього. Може, це буде секретне рукостискання, або один із дитя­чих ритуалів — скласти мізинчики, зачепившись ними один за одного й сказати «мирися й більше не бийся» або ви вирішите просто обійнятися, пригорнувшись міцно один до одного...

Кiлькiсть переглядiв: 443

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.